Наратив як адаптація: еволюційна епістемологія Карла Поппера і наративна теорія історичного знання

Анотація

У статті наголошується, що критичний раціоналізм Карла Поппера становить собою продуктивний синтез ідей раціоналістичного та емпіричного підходів у теорії пізнання, в результаті чого може розглядатися як плідна альтернатива і концептуальне підгрунття для концепції еволюційної епістемології. Авторка стверджує, що основні положення попперівскої еволюційної епістемології варто більш активно застосовувати у філософії й методології гуманітарних наук, зокрема у філософії історії як теоретичному осмисленні процесу пізнання історії і розвитку історії як системи знань про минуле. Наприклад, метод спроб і помилок як спосіб продукування наукового знання, а також ідея опосередкування знання писемною мовою - обʼєктивування знання в мові (ширше - текстах), мають пряме відношення до проблематики наративної теорії історичного знання у сучасній філософії історії.

Підкреслюється, що попперівська теорії пізнання спрямована на розвʼязання проблем, передусім, в природничих і точних науках. Тим не менш, у запропонованому перекладі попперівської лекції Еволюційна епістемологія він торкається одного з найважливіших методологічних питань сучасної теорії історії - питання можливостей пізнання та системного вивчення минулого як обʼєкта, якого вже не існує в наявності, і інформацію про який ми отримуємо в опосередковоному через мову вигляді - обʼєктивовану в історичних текстах (джерелах та наративах). Саме з розповідання історій і опису стану справ (як складового компоненту розповідання історій), на думку Поппера, поступово розвинулася людська здатність створювати пояснювальну розповідь [explanatory story], міф та пояснювальну теорію. 

Авторка звертає увагу, що Поппер не розвиває далі свою тезу про пояснювальну розповідь. Однак в межах аналітичної філософії історії для пояснювальних описових розповідей було винайдено спеціальний термін - наратив, а також запроваджено цілу галузь досліджень - наративну теорію історичного знання.  Відповідно до класичного визначення Артура Данто, історичний наратив у певній мірі вже являє собою форму пояснення, оскільки наратив і описує, і пояснює історичні події одночасно. Таке визначення історичного наратива дозволяє розглядати його як свого роду функціональний аналог теорії в науці, що структурує та пояснює історичний матеріал, а також потребує концептуальної перевірки і фактологічного підтвердження. Отже, історичні наративи також можна розглядати як адаптації або пробні теорії у поперівському розумінні, які ніколи не можуть бути остаточними, конкурують між собою і завжди відкриті до критичного перегляду. Тому наявність декількох конкуруючих наративів стосовно висвітлення певної історичної теми, явища чи ситуації потрібно розглядати як нормальний режим функціонування історичної науки.