Психофізична взаємодія, фізична причинність та природа субстанцій у філософії Декарта

Анотація

У статті обговорюється проблема сумісності між інтеракціоністським субстанційним дуалізмом Декарта та його висловлюваннями про закон збереження кількості руху, про спосіб, у який Бог підтримує існування світу, та про те, що усі властивості душ і тіл є модусами, відповідно, мислення або протяжності. Обґрунтовуються можливості інтерпретацій, які усувають позірний конфлікт між цими аспектами вчення Декарта. Зокрема, положення про те, що психічні стани викликають певні рухи в мозку, узгоджується з вченням Декарта про закон збереження кількості руху, оскільки цей закон випливає з незмінності Бога, тоді як душі не є незмінними; воно також узгоджується із законами збереження у фізиці Ньютона, оскільки ці закони не забороняють змін, в яких відбувається лише перерозподіл (без загальної зміни) енергії та імпульсу, і оскільки вони встановлені лише для фізичних взаємодій. Інтеракціонізм Декарта не суперечить його висловлюванням про те, як Бог підтримує існування світу, якщо ці висловлювання тлумачити у тому сенсі, що Бог зберігає рух у світі через збереження законів природи, і що збереження світу Богом є продовженням початкового акту творення. Принцип, згідно якого усі властивості субстанції є модусами її головного атрибута, узгоджується з субстанційним дуалізмом та інтеракціонізмом, якщо визнати, що в філософії Декарта онтологія світу включає не лише субстанції двох видів з їх основними атрибутами та модусами цих атрибутів, але й деякі інші особливі фундаментальні сутності, такі як субстанційний союз тіла та душі та/або психофізичні закони природи.