Стратегії наративізації історичного знання в теорії історії Хейдена Вайта.

Анотація

Стаття присвячена розгляду теорії історії американського філософа історії Хейдена Вайта, зокрема стратегіям наративізації історичного знання в його концепції історичного наратива. Вайт вважав, що не може бути науки в сучасному розуміння без теорії. На формування його дослідницького підходу значною мірою вплинули критична філософія  історії Моріса Мандельбаума, котра заклала аналітичні підвалини вайтівської теорії історичного знання, філософія історії Робіна Колінгвуда, яка звернула його увагу до питань концептуально-методологічної схожості між історіописанням та літературою, а також аналітична наративна філософія історії Артура Данто, відповідно до якої історичний факт розглядається як дискурсивний феномен, а історична оповідь - як форма організації історичного знання в часові цілісності. Слід підкреслити, що Вайт відзначав потужний вплив, який здійснили на формування його позиції ідеї Мішеля Фуко та французьких філософів структуралістів, зокрема Ролана Барта і Жака Дерідди. Зазначається, що Вайт вважав свій підхід модерністським, однак, як слушно зауважує Ева Доманська, у його працях проявляються риси, характерні для постмодерністського дискурсу, що лише підтверджує, що Вайт є багатовимірним й міждисциплінарним дослідником, котрий поєднав теоріїю історіографії та теорію літератури в ширшу рефлексію на тему наративного розуміння дійсності.

Відповідно до теорії історичного знання Вайта, історична оповідь являє собою вербальну структуру у формі оповідного прозового дискурсу, котра претендує на те, щоб бути моделлю або знаком минулих структур та процесів з метою пояснення чим вони були шляхом їхньої репрезентації. Він вирізняє наступні рівні концептуалізації історичної праці: хроніка; історія; тип побудови сюжету; тип аргументації; тип ідеологічного підтексту. Таким чином, постулюються три очевидні виміри історичної праці: епістемологічний, естетичний та моральний, а також глибинний метаісторичний вимір, на якому функціонують некритично прийняті парадигми (або стилі) історичного мислення.

 Наголошується, що в межах вайтівської концепції історичного наратива пропонується певна схема з дванадцяти категорій історичного мислення на заразок дванадцяти кантіанських апріорних категорій розсудку - набір концептуальних інструментів, конкретна комбінація яких визначеє, якої форми і змісту в результаті набуде та чи інша історична оповідь, створюючи «ефект реальності». Тобто, історичний наратив являє собою свого роду пазл, що скадається з різних форм наративізації історичного знання: пояснення шляхом побудови сюжету (роман, комедія, трагедія, сатира), пояснення завдяки формальноій аргументації (формізм, органіцизм, механіцизм, контекстуалізм) та пояснення через ідеологічний підтекст (консерватизм, лібералазм, радикалізм, анархізм). Саме тому, що історичний наратив є дискурсивною моделлю розгортання історичних процесів, подій і явищ, він створює «ефект реальності», тобто вербальну репрезентацію цих історичних процесів, події та явища - історичної дійсністі в цілому, а не відображає її такою, якою вона насправді була